0.13 «звіть мене...»: спроба зіставлення художніх моделей романів  (Page 4/5)

Мелвіллівська проблема бунтівника, що переступає поріг людяності, заради якої повставав, надзвичайно хвилювала і Стайрона. Як зазначає І. Хассан, герої Стайрона, продовжуючи традицію Івана Карамазова та капітана Ахава, стають «метафізичними бунтівниками», що борються проти світу, який Бог сотворив «одвічно несправедливим», і водночас у процесі свого бунту вони увічнюють несправедливе насильство [цит. за 15, 10]. Про це Стайрон розмірковував і в «Довгому марші», і в «І підпалив цей дім», ця проблема центральна і для «Визнань Ната Тернера». Але в романі «Вибір Софі», який автор настільки зримо пов’язав із мелвіллівським «Мобі Діком», хоч як це дивно, визначальним виявляється інше – проблема людини, яка, навпаки, не повстала проти зла. Але саме в цьому полягає сутнісний і цього разу діалогічний зв’язок роздумів Стайрона з концепцією Мелвілла. Стайрон зміщує фокус уваги з «винуватця» трагедії на «жертв» його свавілля, або, умовно кажучи, пропонує погляд не на Ахава, який веде команду «Пекода» до загибелі, а на саму команду «Пекода», яка не противиться, не бунтує проти самоправства капітана, фактично прирікши себе на загибель. Героїнею «Вибору Софі» стала жінка, що не знайшла в собі сили повстати проти тиранії.

Стайрон, письменник другої половини XX ст., який пережив війну і як творча особистість формувався в повоєнній «мовчазній» Америці 1950-х p., проблему конформізму та нонконформізму сприймав надзвичайно гостро. У «Виборі Софі» його, на противагу Мелвіллу, цікавить уже питання наслідків не-бунту, результатів конформізму, прагнення досягти компромісу зі злом. Героїня Стайрона Софі постає перед низкою виборів, які, по суті, виявляються, за висловом О. Зверева «вибором між істинно гуманною етикою та позбавленим волі пристосовуванням, між участю в історії на боці гуманних сил та спробою втечі від цієї необхідності. В обставинах, що їх зображує Стайрон, це вибір між життям і смертю» [3, 76]. Поставши перед необхідністю допомагати пронацистській пропаганді батька, Софі не наважується відмовити йому, а в умовах окупованої нацистами Варшави, навпаки, відмовляється допомагати руху Опору, сподіваючись, що зло фашизму її не торкнеться, адже вона «не єврейка і не комуністка». Потрапивши до нацистського концтабору і прагнучи врятувати життя своє та своїх дітей, Софі знову робить вибір на користь конформізму, вдаючись до «об’єктивно колабораціоністських вчинків» [3, 76]. Але це не допомагає – діти гинуть, а вона залишається з нестерпним відчуттям «провини за те, що зробила і чого не зробила» [4, 13], що фактично стає причиною її смерті. Розкриваючи психологію Софі, Стайрон, як зазначає Т. Денисова, зображує психологію жертви, людини не здатної протистояти, не здатної робити вільний вибір [1]. Утім, як і екзистенціалісти, вважаючи, що людина сама обирає, чи, радше, визначає себе, несучи відповідальність за все, що відбувається у світі, Стайрон у «Виборі Софі» стверджує: «Так, вона була жертвою, але одночасно і співучасником та підсобником... у масовому вбивстві» [17, 238]. Таким чином, у екзистенціальному контексті «Вибір Софі» стає твором, де досліджуються умови, за яких людина виявляється неспроможною до бунту проти зла, а відтак цьому злу потурає.