0.13 «звіть мене...»: спроба зіставлення художніх моделей романів  (Page 2/5)

Стайрон, звернувшись до складної теми нацистських концтаборів, так само не міг повністю задовольнитися свідомістю молодого Стінго через його незрілість. Утім, тут він не йде шляхом Мелвілла, а обирає іншу наративну стратегію – подвоєння свідомості наратора, а відтак у «Виборі Софі» розповідь ведуть Стінго молодий і Стінго дорослий.

Звичайно, свідомість Мел віялового Ізмаїла не настільки спрощена, щоб бути вичерпаною лише юнацьким романтизмом. «Принадливість Ізмаїла, що надає особливої переконливості його оповіді, – пише Ю. Ковальов, – полягає в тому, що свідомість його, хоча і споглядальна, несе на собі відбиток тяжкого життєвого досвіду і тому поєднує юнацьку палкість і скептицизм дорослості» [6, 225]. Але Стайрон саме й прагне не поєднання, а розведення цих двох типів свідомості, тому в його романі між іпостасями наратора пролягає не лише значний часовий відрізок, а й і великий життєвий досвід. Більше того, два голоси оповідача навіть виконують різні функції в тексті. Голос 22-річного, романтичного та запального Стінго необхідний як тип свідомості, відкритої до сприймання, чутливої, уважної, захопленої, здатної до відтворення емоційної напруги автентичної розповіді Софі. Голос дорослого наратора звучить поміркованіше, виконуючи функцію узагальнення, упорядкування та осмислення того серйозного і складного матеріалу, який молодий Стінго ще не в змозі належно усвідомити. Уся презентована історія сприймається читачем і на рівні почуття, і на рівні розуму. Скажімо, автор «Вибору Софі» досягає цілісності наративної моделі й відповідності її власним художнім завданням.

Утім, твердження, що, створюючи «Вибір Софі», Стайрон прагнув написати свій варіант «Мобі Діка», напевне має базуватись на ґрунтовніших підставах, ніж структурно-композиційні збіги. Що насправді глибинно ріднить два твори, так це загальна смислова структура. Саме в такому сенсі варто говорити про продовження письменником XX ст. роздумів великого попередника.

У своєму романі Мелвілл моделює символічну ситуацію драматичного протистояння людини, капітана Ахава, та «всілякого зла», «темної невловимої сили, що існує довічно» [7, 287–288], утіленням чого для збентеженої свідомості Ахава став Мобі Дік. Стайрон же «списує» ситуацію з реальності, зобразивши трагічне зіткнення молодої жінки Софі Завістовської з «абсолютним злом» [17, 3]нацистського концтабору Освенцім. Таким чином, очевидною стає спільна для обох творів архетипова смислова парадигма: людина versus зло. При цьому зло в обох творах постає в екзистенційному розумінні – це сила, що ламає, придушує, убиває свободу особистості. Як Мобі Дік уособлює для Ахава, за висловом А. Старцева, «ворожі сили, що закривають дорогу до свободи і щастя» (9, 14], чи, за висловом Ю. Ковальова, сили, що «підкоряють собі долі людства» [6, 189], так і концентраційні табори в зображенні Стайрона становлять собою, за висловом Т. Денисової, образ «доведеного до межі абсолютної дегуманізації рабства, коли люди не лише копають собі могили, а й лягають у них, чекаючи смерті» [1, 210].