0.12 Трансформація концепції «self-reliance» в американській  (Page 2/4)

У центрі родинної хроніки Юдженідеса, що охоплює період з 1922 року до наших днів, – життя трьох поколінь американських греків Стефанідесів. Історію їхнього життя розповідає Келллі/Кел, емігрантка у третьому поколінні. Вся розповідь Келлі – це історія становлення нової ідентичності її родини як групи та її особисто як члена цієї групи і як індивіда.

З погляду сучасних імплікацій теорії «self-reliance» особливо цікаві постаті нараторки та її бабусі, Дездемони Стефанідес, яка, власне, і відкрила американську сторінку життя цієї родини. В образах Дездемони і Келлі, у двох таких різних історіях життя, реалізуються внутрішньо споріднені поведінкові моделі, перша з яких тільки тяжіє до досягнення «self-reliance», а друга – вже досягла: «(D)espite my androgenized mind, there’s an innate feminine circularity in the story I have to tell. I am the final clause in the periodic sentence, and that sentence begins a long time ago, in another language, and you have to read it from the beginning to get to the end which is my arrival» [2, 20].

Переїзд Дездемони до США в 1920-х був вимушеним кроком: разом зі своїм чоловіком вона потрапила туди, рятуючись від турецького переслідування. Проживши на новій батьківщині майже шістдесят років, Дездемона так і не прийняла цю землю та її звичаї. Усе, що було американським, розбивалося об тверду патріархальність православної грецької сім’ї, і хоч на батьківщині ще зовсім молода тоді Дездемона сама страждала від гнітючої традиційності, в Америці ця традиційність стала основою опору культурній асиміляції. Страви грецької кухні, грецька мова, православні традиції, прив’язаність до сім’ї та дітей, переконання у винятково сімейній природі жіночого щастя, інколи аж гіпертрофоване відчуття фатуму і трагізму – усе це були нонконформістські «форпости» Дездемони. Після смерті чоловіка вона лягла в ліжко і не вставала з нього впродовж багатьох років – аж до самої смерті. Нонконформізм Дездемони був радше історично вимушеним і відігравав роль своєрідного захисту у світі, де вона так і не навчилася жити. Цьому стали на заваді не лише консервативність, а й нездатність персонажа вийти за межі травматичної пам’яті. Образи спаленої до тла колись квітучої Смирни, по-звірячому вбитих греків і вірмен ніколи не стерлися з пам’яті Дездемони. Не апологетика минулого, від якої застерігав Емерсон, а його тягар став тією перепоною, яка не дала жінці можливості побачити й належно оцінити можливості сучасності. Травматична пам’ять – один із тих культурно-історичних сегментів, що визначають трансформацію сприйняття емерсонівської філософії в сучасній літературі. Хоча Дездемона не зважала на думку інших і послідовно опиралася соціальному, економічному й культурному тискові американського життя, їй бракувало віри у власну правоту і власні сили, які мали б, за Емерсоном, принести душевний спокій і відчуття щастя.

Їх досягає Келлі, онука Дездемони. Прикметно те, що від бабусі до внучки тягнеться нитка не лише психоемоційного опору. Саме Дездемона, вийшовши заміж за брата, спровокувала хромосомний збій, через який Келлі народилась гермафродитом. Бабуся розповідає про цей гріх внучці в день похорону Мільтона, і для Келлі, яка на той час уже усвідомлювала жіночо-чоловічу подвійність своєї природи, ця звістка стає останньою частинкою в мозаїці її внутрішнього умиротворення.